02.11.2020
Тема. «Слово
про похід Ігорів». Образи руських князів у творі.
Наскрізна ідея патріотизму. Поетичність образу
Ярославни
Образи руських князів у творі.
Князь Ігор
Найбільшу увагу автор слова приділяє князю Ігорю. Для
автора він справжній рицар, який вважає, що краще вмерти від меча, ніж
потрапити в полон, ставить на перше місце почуття воїнської честі.
Ігор молодий,
запальний та відважний. Але він необачний: нехтує попередженням — сонячним
затемненням. Герой не корисний: із усієї здобичі після першої перемоги над
половцями Ігор узяв для себе тільки бойові знаки ворога. Князь сповнений
благородства. Наприклад, під час вирішальної битви він у розпалі бою «завертає»
полки на допомогу брату Всеволоду.
Автор виявляє до
Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Доказом цього є те, що
коли Ігор зазнав поразки, сумує вся природа, вся Русь. Виявляє автор своє
співчуття до князя і розповідаючи про втечу й повернення Ігоря з полону.
Однак автор
водночас засуджує егоїстичну політику цього князя, міжусобиці, що підривали
міць батьківщини, її благополуччя: «Се
моє, а то моє же». Саме подібна позиція лежить в основі поведінки й
характеру Ігоря: вона призвела його до поразки й полону, наповнила «Київ тугою, а Чернигов напастьми» і «тоска
розлияся по Руской земли». Гірка поразка Ігоря — це розплата за його егоїзм
та самовпевненість.
Заслуга автора в
тому, що він зобразив князя Ігоря не як ідеал, а як звичайну людину — з її
мужністю, безстрашністю й життєвими вадами одночасно. Саме цим приваблює
персонаж і автора, і читачів.
Князь Всеволод
Автор явно
симпатизує герою, бачить у ньому сміливого воїна, здатного постояти за рідну
землю. Підносячи його мужність, винахідливість, благородство, автор у той же
час засуджує Всеволода за безрозсудливість, необачність, егоїзм.
Князь
Святослав
Святослав у «Слові...» змальовується як глава всієї
Руської держави, мудрий державний діяч та організатор захисту Вітчизни,
талановитий воєначальник, який у ХІІ столітті зумів об’єднати Русь і розгромити
половецьке військо.
Автор «Слова...»
ідеалізує Святослава, змальовує його як основного виразника загальноруської
єдності, як утілення ідеї необхідності спільних дій проти половців. Ця
патріотична ідея найсильніше виявилась у «Золотому слові» Святослава.
Образи інших руських князів у
«Слові...»
У «Слові...» автор
називає імена князів Романа Волинського, Рюрика Ростиславича, Всеволода
Володимиро-Суздальського, Ярослава Осмомисла Галицького та інші. Кожен із них
характеризується дуже стисло, але автору «Слова...» вдається підкреслити їх
індивідуальність. Він більше розповідає про позитивні риси князів, ніж про
негативні, гіперболізує їхні військові подвиги, могутність і славу. (Про велику
кількість воїнів та зброї князів автор повідомляє так: «Всеволод Суздальський може Волгу веслами розкропити, а Дон шоломом
випити, Ярослав Осмомисл, батько Ярославни, сильніший від угорського короля».
У цій гіперболізації автор передає мрії про сильну владу на Русі, необхідність
спільного захисту Руської землі.
2)
Наскрізна ідея патріотизму.
Образ Руської землі у творі персоніфікований. Автор
захоплюється її безмежними просторами — описує події в різних кінцях Русі, що
відбуваються одночасно: «Коні іржуть за Сулою — дзвенить слава в Києві. Труби
трублять в Новгороді — стоять стяги в Путивлі...». Глибоким патріотизмом
сповнені слова, що кілька разів повторюються в творі: «Руськая земле, уже за горами єси!»
Патріотичну ідею
необхідності спільної боротьби проти половців автор виразив у «Золотому слові» Святослава.
Дорікаючи Ігореві й Всеволоду за необдуманий вчинок, Святослав сумує з приводу
їх поразки, яка завдала багато горя всій Руській землі, скаржиться на те, що
князі не хочуть допомагати йому у великій справі захисту рідної землі.
Наскрізна ідея патріотизму, яка звучить у «Золотому
слові»,— це заклик до єдності всіх сил держави заради спільної боротьби проти
ворогів.
Образ Руської землі
створений автором із різних складових, об’єднаних спільним почуттям любові,
вірності та відданості Батьківщині.
|
Історія «Слово...» охоплює період у 200 років. Події 1185 року —
поразка Ігоря — останнє попередження для князів, заклик до об’єднання |
|
Князі Втілення ідеї державності, у їхніх руках майбутнє Русі.
Вони мужні, сміливі, справжні воїни — захисники вітчизни |
|
Ярославна Дружина Ігоря
— втілення ідеї миру, спокою, домашнього затишку. Вона символ патріотизму й
духовності |
|
|
|
|||
|
Руська
земля |
||||
|
¯ |
|
¯ |
|
¯ |
|
Народ у «Слові...»
— це мирні «ратаї», праця яких постійно порушується міжусобицями князів |
|
Військо Дружинники,
вірні своїм князям, готові шукати собі честі, а князю — слави |
|
Природа у «Слові...»
— справжній герой. Вона порадник, передвісник, помічник русичів |
3) Поетичність образу Ярославни.
Образ
Ярославни — узагальнений, хоча в нього є реальний прототип. Як відомо,
література давньої Русі не знала відверто вигаданого героя. Прототип Ярославни
— Ярославна (Єфросинія Ярославівна) — дружина Ігоря Святославича (1151–1202),
князя новгород-сіверського, згодом чернігівського, дочка галицького князя
Ярослава Осмомисла.
Серед складових
цього образу — образи матері-вітчизни, ліричний образ жінки, втілення
подружньої вірності, моральної чистоти.
Образ Ярославни,
дружини князя Ігоря, приваблює читачів своєю ніжністю й глибоким ліризмом. Вона
зображується автором «Слова...» не як княгиня, а як звичайна руська жінка, яка
гаряче любить свого чоловіка-воїна, свою батьківщину. Дізнавшись про те, що русичі
зазнали поразки, а її чоловік потрапив у полон, Ярославна виходить на
путивльський вал, плачучи, звертається до сил руської природи (вітру-вітровію,
Дніпра-Славутича, світлого й трисвітлого сонця), щоб ті допомогли Ігорю.
Княгиня ладна полинути зозулею на край світу, аби витерти милому «кривавії рани
на дужому його тілі». Її плач за чоловіком — це плач руської жінки, яка в
особистому горі не тільки вболіває за долю Ігоря, а й жаліє його хоробрих
воїнів. Поразка Ігоря — горе всього руського народу. Ярославна турбується про
визволення не лише свого чоловіка, а й про воїнів-русичів, які потрапили в
полон. Отже, цей образ вражає нас глибокою жіночою відданістю, вірністю й
благородством людської душі. Тому плач Ярославни набуває широкого громадського,
патріотичного звучання.
Образ Ярославни
настільки світлий, поетичний, що його часто у своїй творчості використовують
митці. Недарма саме «Плач Ярославни» надихнув Маркіяна Шашкевича на переклад, а
Миколу Лисенка на музичну композицію «Плач Ярославни». Переспіви «Плачу
Ярославни» зробили Тарас Шевченко у ХІХ столітті й Павло Тичина у
ХХ. Незабутній образ Половчихи з новели «Шаланда в морі» (роман «Вершники»
Ю. Яновського) несе в собі багато рис Ярославни. Половчиха теж просить
сили природи повернути її коханого, який потрапив у морську негоду. Героїня
стоїть на скелі, як «маяк невгасимої сили», і просить усі вітри й море
зглянутись на її горе. І природа теж їй допомагає.
Під час Великої
Вітчизняної війни наших жінок називали Ярославнами, бо вони віддавали своє
життя, здоров’я, аби їхнім чоловікам-ладам пощастило вижити, здолати лютого
ворога. Жінку-космонавта Валентину Терешкову теж нарекли цим іменем, навіть
пісні склали про Валентину-Ярославну.
Цей
образ став символом вірності та кохання. Недарма до нього зверталися й
звертаються у своїй творчості багато митців.
Домашнє завдання
Дайте відповіді на питання (письмово у зошиті)
1. Якому з героїв твору ви б порадили дотримуватися
«золотої середини» у вчинках? Поясніть свою точку зору.
2. Якого з героїв твору ви б хотіли бачити своїм
другом. Чому?
3. На вашу думку, чи зміг би вирішити Святослав сучасні
проблеми держави?
4. Якби вам запропонували зіграти в екранізації «Слова...», яку роль ви б обрали? Чому?
Прохання виконати завдання до 06.11.2020, сфотографувати та надіслати на мій е-мейл
05.11.2020
Тема: «Слово о полку Ігоревім». Символічно - міфологічні образи та їхнє значення. Фольклорні мотиви. Роль пейзажу в розгортанні сюжету. Поетичність образу Ярославни.
Дайте визначення поняттям «символ», «міф», «фольклор». Як
вони між собою пов’язані?(орінтовна відповідь)
Символ (від
гр. symbolon) - знак, за допомогою якого
в літературі й мистецтві здійснюється заміна думок чи понять, що мають
прихований зміст.
Міф (гр. mythos -
слово, мовлення, переказ) - вид фольклору: оповідь, що передає вірування й
уявлення давніх людей про походження світу й життя людей на землі, про явища природи, богів і казкових персонажів.
Фолькло́р (англ. folklore), народна творчість - художня
колективна творча діяльність народу, що
відображає його життя, погляди, ідеали.
Проблемне питання: «З якою метою,
на вашу думку, автор «Слова» у творі застосовує символічно-міфологічні
образи? Яким чином дані образи впливають
на загальне осмислення ідейно-художнього змісту твору?
Громадське та патріотичне значення образу
Ярославни.
1. Ярославна –узагальнений образ жінки, яка:
А) любить свій край;
Б) безмежно любить свого чоловіка і перживає
за його долю;
В)вболіває про справу і долю Ігоревої
дружини.
2.Світове значення образу Ярославни.
«Золоте слово» Святослава та його значення для розкриття ідеї твору.
Образ Святослава посідає почесне місце в
поемі. Автор «Слова» всіляко ідеалізує його, оточує ореолом слави. Високо
підносячи Святослава Київського, перетворюючи його на шанованого князя, поет
змальовує його як основного виразника загальноруської єдності, як втілення ідеї
необхідності спільних дій проти половців.
Засуджуючи легковажну поведінку, славолюбство Ігоря і
Всеволода, що не погодили своїх дій проти половців, Святослав, сумує, висловлює
співчуття розбитій дружині, намагається своїм закликом підняти всіх до нового
походу проти половців.
Домашнє завдання
1. Завдання: поєднати
художні засоби поеми «Слово..» з
їх назвами
|
Ярославна рано плаче в
Путивлі, на забралі, примовляючи |
|
Символи |
|
Сміливий, хоробрий,
благородний |
Повтори |
|
|
По чистому полю, чорний
ворон, сизим орлом… |
Звертання |
|
|
Ворон – символ горя, сокіл – доброго
молодця…Символи |
Синоніми |
|
|
Браття, о Руськая земле,
віщий Бояне… |
Епітети |
2. Складіть синквейн до образу Ярославни.
10.11.2020
Українська література доби Ренесансу і доби Бароко
Тема: Розвиток книгодрукування. Перші
друковані книги в Україні.
Іван Вишенський, Іван Величковський, Семен
Климовський – видатні діячі української
культури (оглядово). Історико-мемуарна проза.
Загальні відомості про козацькі літописи
(Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка) та
«Історію русів».
Вертеп як вид лялькового театрального дійства
Подивіться відео за посиланням
https://www.youtube.com/watch?v=Sl7kxXU332A
Перші друковані книги в Україні
(«Буквар» — 1574, «Апостол» — 1574, Біблія — 1581)
Великим стимулом для розвитку
національних літератур у Європі було книгодрукування, яке виникло в Німеччині й
швидко перейшло до інших країн. Початком друкування вважається 1455 р.,— тоді
вийшла перша в Європі велика за обсягом книжка латинською мовою, так звана
«42-рядкова Біблія», яка є шедевром друкарського мистецтва.
У другій половині ХVІ ст. стало
розвиватися на Україні друкування книжок, організатором якого був знаменитий
російський першодрукар Іван Федоров. Оселившись у Львові, він випустиву 1574 р.
«Апостол» за зразком надрукованого в Москві. Закликаний до Острога, Іван
Федоров і там заснував друкарню, з якої вийшла в 1581 р. відома «Острозька
Біблія». Видання Федорова були значною допомогою в боротьбі проти полонізації.
У наступні десятиліття в різних
регіонах України засновуються приватні, а пізніше й державні друкарні. Упродовж
1574–1648 рр. в Україні вже діяло понад двадцять друкарень. Їхня продукція
стала зброєю у боротьбі проти економічного і духовного поневолення українців,
підносила їхню національну свідомість. Друкарні й школи стали осередками, у
яких гуртувалися діячі науки, мистецтва, освіти.
Антидемократичні уряди завжди
боялися правдивого друкованого слова і жорстко розправлялися з авторами.
У жовтні 1720 р. Петро І видав
указ, за яким заборонялося друкувати будь-які книги староукраїнською
літературною мовою. Відкривати нові друкарні не дозволялося. Видавнича справа в
Україні почала занепадати; гальмувався і літературний процес, бо художні твори
не було де друкувати.
Іван Вишенський — мислитель,
богослов, полеміст
Біографія письменника.
Відомості про життя Івана
Вишенського, на жаль, надто скупі. Поодинокі факти згадуються у його ж творах.
Історія зберегла дуже мало документальних свідчень про Вишенського. Не
залишилося ні його портрета, ні дат його народження і смерті. Ми не маємо ніяких
відомостей про соціальне походження письменника, про його дитячі та юнацькі
роки, умови життя, виховання, навчання тощо.
Народився Вишенський близько 1550
р. в містечку Судова Вишня (нині Львівської області), мабуть, у вбогій
міщанській сім’ї.
Початкову освіту здобув у Луцьку,
продовжив навчання в Острозі, куди його міг запросити, за припущенням І.
Франка, український магнат Василь-Костянтин Острозький, який оточував себе
талановитими людьми.
Приблизно в 1580 р. І. Вишенський
у розквіті своїх фізичних і духовних сил переселився до Греції на Афон, або так
звану Святу гору, і став монахом-аскетом. Йому тоді було 30–35 років (час його
народження датують 1545–1550 рр.). Перебуваючи далеко за межами Батьківщини,
він жив турботами рідного народу. «Що спонукало покинути світське життя,— писав
І. Франко,— чи пересит двірським шумом, чи які родинні гризоти, чи може яка
нещаслива любовна історія, чи виключно релігійні причини, сього не знаємо».
Іоанн — це чернече ім’я, світське ж ім’я Вишенського — можливо, Ілля.
На Афоні митець розпочав свою
літературну діяльність як письменник-полеміст. Його листи, послання (прозовий,
частіше віршований літературний твір, написаний у формі листа чи звернення
автора до якоїсь іншої особи) набували значного поширення на Україні,
пробуджували в народі антифеодальні й антикатолицькі настрої. Львівське
братство кликало Вишенського на Батьківщину. І в зв’язку з цим десь на початку
ХVІІ ст. (1604) він здійснив подорож на Україну. Прибувши до Львова, Вишенський
бере участь у боротьбі з польсько-шляхетським засиллям. Але пробув тут недовго,
бо не зійшовся в поглядах з керівниками місцевого братства (зокрема, з Ю.
Рогатинцем). Відвідав деякі монастирі.
Залишивши Львів, митець деякий
час жив в Унівському монастирі, потім у свого друга Княгиницького у створеному
ним Манявському скиті (Прикарпаття). І. Франко вважав, що саме Вишенський
порадив Княгиницькому заснувати цей скит, щоб боротися проти католицької та
уніатської реакції.
Вишенський не знав компромісу,
завжди виступав проти будь-яких поступок ворогові.
Прожив письменник у рідних краях
не більше двох років і знову повернувся на Афон.
Про подальше життя І. Вишенського
на Афоні майже немає документальних звісток. Голодне аскетичне життя підірвало
здоров’я письменника, туга за Батьківщиною не покидала його. У листі до І.
Княгиницького (1610) він скаржився на «некия болезни телесныя», через які він
не міг побувати ще раз у рідному краї. Вважають, що він помер у 20-х рр. ХVІІ
ст. в одній із печер на Афоні.
Основні віхи життєвого шляху Вишенського
уявляються і домислюються на основі його творів. Можна додати, що він був
людиною великого темпераменту, із невичерпною силою та енергією боровся за
духовну і соціальну свободу народу, глибоко розумів його тяжкий стан, той гніт
і безчестя, що їх несли на Україну польсько-шляхетські поневолювачі.
Вишенський — письменник,
полеміст.
І. Вишенський — представник
полемічної літератури.
Полемічна (від гр. polemikos —
войовничий) література —
література, яка виникла на грунті релігійно-політичної боротьби у зв’язку з
агресивним наступом католизму і насильницьким уведенням Брестської унії 1596 р.
У ній точилася дискусія, суперечка, тобто полеміка між католицько-уніатськими і
православними публіцистами).
Творчість митця поділяють на два періоди:
· твори, написані до Брестської
унії;
· твори, написані після
Брестської унії.
Українська література Ренесансу і
бароко
Загальна характеристика доби Відродження у
вітчизняній літературі.
Ренесанс (або доба Відродження) — напрямок у мистецтві, що виник в Італії в ХІV
ст. і поширився в Англії, Франції, Німеччині й інших країнах Європи.
Ідеологічною основою Ренесансу
стали концепції гуманізму (з лат. humanus — людяний) та реформації (рух за
оновлення церкви). Гуманізм і реформацію об’єднувала критика середньовіччя та
католицької церкви.
Основна риса: у творах відображено інтерес до практичних
знань, а також до матеріально побутового, соціально-економічного життя людини.
Основна проблема: звільнення людини від надмірного церковного
контролю.
Розв’язання проблеми: з’являються нові теми, мотиви (побутові,
пейзажні, еротичні), ідеалізуються сила, активність людини. Латина поступається
місцем національним мовам. Наука і мистецтво поступово починають
відокремлюватися від церкви.
Світогляд: змінюється з догматично-церковного на
природничо-науковий. Природа стає предметом наукового дослідження. Ідеал
бачиться в усебічно розвиненій особистості людини.
1.2. Опрацювання таблиці «Доба Відродження в українській літературі».
|
Риси |
Приклади |
|
|
Бароко в українській літературі.
Загальна характеристика барокової вітчизняної літератури.
Уже в ХVІ ст. у європейських
культурах на зміну Ренесансові приходить бароко — один з реалістичних
стилів. Бароко (від італ. barocco — вибагливий, химерний) склалося в Європі
в умовах перехідної доби від феодального до капіталістичного ладу (ХVІ–ХVІІ
ст.).
Основна риса: у творах мистецтва цієї епохи світ
відображається у протиставленні матеріального і духовного, емоційного і
раціонального, природного і божественного.
Основна проблема: пошук відповіді на питання: у чому полягає
справжня свобода людини — у її гідності, громадських правах чи матеріальній
незалежності.
Розв’язання проблеми: повернення до середньовічних традицій.
Використання релігійних мотивів. Ускладнення форми творів.
Світогляд: природа — шлях до Бога. Життя людини уявляється
залежним від випадку, зовнішніх впливів, від природи.
Риси барокової української
літератури.
Центральне місце відводиться
Богові.
Релігійне забарвлення всієї
культури.
Присилення ролі церкви й держави.
Спроба з’єднати античність із
християнством.
Культ «сильної та вищої людини»
для служби Богу.
Рухливість, динамізм, потреба в
русі, зміні, трагічному напруженні та катастрофі.
Пристрасть до сміливих комбінацій, до авантюри, чудернацького, незвичайного.
Не лякається найрішучішого натуралізму, зображення природи в її суворих, часто
неестетичних рисах.
Жанрова різноманітність бароко.
Полемічна література (твори І. Вишенського).
«Низькі» комедійно-гумористичні жанри (шкільна драма, «різдвяні» й «великодні»
вірші-травестії).
«Середні», «вищі» жанри — риторична проза (Клірик Острозький, Мелентій Смотрицький, Кирило
Транквіліон-Старовецький).
Епіграматична поезія (Лазар Баранович, циклізований збірник Климентія Зіновіїва, епіграми Івана
Величковського).
Ораторська проза (проповіді Іонакія Галятовського, Дмитра Туптала, Стефана Дворського).
Емблематична література (Г. Сковорода в прозових діалогах, віршах унаочнював
абстрактні поняття та ідеї).
Історико-мемуарна проза (риси «театральності», риторичність опису в
«Літописі» Самійла Величка, «Історія русів»).
Пісенно-інтимна барочна лірика («етикетна» панегірична поезія на честь титулованих
осіб, світська лірика, елегія, пісня).
Домашнє завдання
Опрацювати теоретичний матеріал уроку
22.12.2020
Історія створення. Повість
надрукована повністю у 1834 році у книжці «Малоросійських повістей...». Вона
стала першим і найпопулярнішим твором серед сентиментальних повістей Квітки.
«Маруся» була написана як аргумент того, що українською мовою можна описати
глибокий і складний світ людських почуттів і філософських переконань.
Над текстом повісті письменник працював багато – як ні
над одним зі своїх творів. Переробляв окремі місця, додавав чи змінював
епізоди, портрети й пейзажі, шліфував мову. Дуже згодилися давні й нові записи
прислів’їв, приказок, весільних пісень, похоронних голосінь.
Надто хвилювався Григорій Федорович за долю своєї
«Марусі», як її сприйме читач? Чи не знайдуться недоброзичливці, які почнуть
кепкування з нашої мови? Адже багато хто з «учених» та «освічених» вважав, що
українською мовою крім лайки й жартів, нічого не можна створити. Та побоювання автора
були марні: повість справила велике враження на читача з народу і передової
інтелігенції. Твір мав надзвичайну популярність у читачів. Про це писав сам
Г.Квітка-Основ’яненко: «Бачачи, що моїх Марусь читають наші добрі земляки за
прилавками, продаючи перець, тютюн і др., читають по хатах, у колі родин у
місті й селищах, мавши депутацію з подякою, що пишу по-нашому, я вирішив
написати для цього класу людей що-небудь повчальне». Перекладена самим автором
російською мовою і надрукована в журналі «Современник», вона і в Росії
користувалася великою популярністю.
В основі сюжету повісті «Маруся» – чисте, вірне і разом з
тим нещасливе кохання молодої дівчини, дочки заможних селян, і бідного міського
ремісника-рекрута Василя, якого чекає двадцятип’ятирічна солдатська служба.
Розповідь у повісті побудована через передачу глибоких почуттів героїв.
Конфлікт має соціальний характер – на перешкоді одруженню закоханої пари стоїть
майнова нерівність: багатий селянин Наум Дрот не хоче віддавати єдину доньку за
бідного парубка-рекрута. Якщо ж Василь зможе заробити грошей і знайти собі
заміну, то Наум за такої умови дає згоду на шлюб.
Повість утверджує вічні християнські ідеали: жити, «як
Бог дасть»; трудитись чесно, не думаючи про корисливість; не вдаватись у тугу,
коли спіткає горе; бути смиренним; поважати батьків, старших за віком людей.
Повість «Маруся» – взірець сентименталізму. У ній яскраво
змальовано життя українського селянства, працю, побут і звичаї народу. Герої
твору – селяни, прості люди, які є уособленням високих морально-етичних
якостей.
Щоб розчулити читача, письменник звернувся до основних
мовно-стилістичних засобів сентименталізму: ліризму, пестливих форм слів,
змалювання чудових українських пейзажів, чутливих і ніжних натур, зворушливих
драматичних ситуацій, народних обрядів та звичаїв.
Джерела повісті:
• дійсність українського села ХVІІІ – початку ХІХ ст.
• народна творчість: українські балади, ліричні, весільні
пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної
поезії – образність повісті, від казки й переказу – її розповідний стиль.
• герої твору «писані з натури без будь-якої прикраси і
відтушовування».
• майстерність у виписуванні українських краєвидів у повісті.
Теорія літератури
«Маруся» є першою україномовною повістю нової української
літератури, стала взірцем сентименталізму. Що ж таке сентименталізм і які він
має ознаки. (Випереджувальне завдання для
учня класу)
Сентименталізм (фр. sentimetalisme, від sentiment – чуття) – напрям у
європейській літературі другої половини ХVІІІ–початку ХІХ ст., що
характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати
у читача співчуття до героїв.
Визначальні ознаки сентименталізму:
• зосередження уваги на внутрішньому світі людини;
• культ почуття, культ природи (пейзаж, переважно
сільський, у літню чи весняну пору);
• утвердження багатства духовного світу представників
нижчих станів;
• збереження класицистичної тенденції поділу героїв на
позитивних і негативних;
• чиста літературна мова, простий синтаксис, наявність
фольклорних мотивів;
• найхарактерніший художній засіб – літота
(пестливо-зменшувальні слова).
1. Дочитати повість Г.Квітки-Основ'яненка "Маруся".
2. Зробити цитатну характеристику головних героїв повісті :
1. Образ Марусі
2. Образ Василя
3. Образ Наума Дрота
Комментариев нет:
Отправить комментарий